Сергій Жадан. Що з того?..

Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?
Що з того, що знову доводиться все починати?
Кожна душа обживає собі якесь тіло,
і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Кожен простір повен своїми радіопередачами.
З кожного серця ростуть водорості й квіти.
І що з того, що вже тепер можна все передбачити?
Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,
я знаю як боротися з приступами й травмами.
Але й після цього в мене лишилось ще стільки любові,
що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.
Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.
Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,
що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Щоби вони йшли за мною золотими ночами –
втомлені клоуни, безборонні сновиди.
Тому що з того, що не знаєш із чого почати?
І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?

А вона слухає мене, легко погойдуючись.
Виходить кудись, потім повертається знову.
Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.
Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.

Микола Вінграновський. Може бути...

Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш -
І на вік, і на єдину мить -
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш -
І на вік, і на єдину мить -
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!

Євгенка Чугуй. Музика...

Музика б’ється в моєму тілі. 
Мало їй, мало місця у венах. 
Дощ із екватора в серце поцілив, 
Забарабанив шалено. 
Це звучання твоє, одначе, 
Не задирайся, друже. 
Музика в тілі моєму плаче: 
Швидше, швидше одужуй… 

Юрій Іздрик. Моє сонце

моє сонце спить до обіду а сходить іще пізніше
моє сонце вміє світити навіть крізь ніч і тінь
часом лунко б'є вікна а часом тихше за тишу
пересвічує ніші темних моїх склепінь
запускає в мені фотосинтез і венами гонить фреші
на невидимих оку частотах любовні строчить листи
і фотони його безсоромні іскри з мене викрешують
і стають ерогенними зони вічної мерзлоти
тануть криги й сніги і паводки зносять стріхи
не встигаю до ночі добудувати ковчег
захлинаюсь в потоках радіаційної втіхи
не втечу вже від нього й від мене воно не втече
моє сонце спить до обіду а сходить іще пізніше
прокидається літо повільно і будить тремтливий щем
просинайся собі поки я тут про тебе пишу
і світи мені сонце світи мені ще і ще

Читаю твої повідомлення

читаю твої повідомлення на ніч
як вірші
а твої вірші як повідомлення
що адресовані лише мені
дякую тобі

дякую кожного разу
коли вдається заснути
із твоїм мовчанням
на язику
бо воно відчувається на смак
паперовим попелом
і завжди невеликою відстанню
у грудях

стало трохи легше
переносити ночі
всередині
себе

але твої фотографії старішають
раніше за тебе
і чим частіше я на них дивлюсь
тим швидше вони втрачають
колір
тож зараз ти чорно-біла
навіть в моїй пам’яті

хоча здається
що все було вчора
сьогодні
кожної ночі
|здається..|

та від того чіткість зображень
не зникає
а лише посилюється
тому я мрію
|я молюсь
я благаю|
отримати можливість втратити
свій внутрішній зір
аби знищити всі архіви
|твоєї досконалості|
уявним сліпим вогнем
ненависті
та гніву

разом із моєю слабкістю
через яку колись не зміг відмовитись
а тепер зарадити
саме через неї
|здається|

щоб врешті решт здобути здатність
втратити тебе
один раз
аби більше не втрачати
|безкінечно|

бо в мені нічого не лишилось
окрім цілковитої темряви
яка трансформує мене
і з часом знищить
вона цілком створена із тебе
вона отруює думки назавжди
і поглинає мене кожної секунди дня
і ночі
як колись це робила
ти

ти дата моєї смерті
але в цей раз я сподіваюсь
покінчити з усім

раніше..

© ти дата моєї смерті : команданте Че

Анна Ахматова

Я улыбаться перестала,
Морозный ветер губы студит,
Одной надеждой меньше стало,
Одною песней больше будет.
И эту песню я невольно
Отдам на смех и поруганье,
Затем, что нестерпимо больно
Душе любовное молчанье.


Эхо

В прошлое давно пути закрыты,
И на что мне прошлое теперь?
Что там?- окровавленные плиты
Или замурованная дверь,
Или эхо, что еще не может
Замолчать, хотя я так прошу...
С этим эхом приключилось то же,
Что и с тем, что в сердце я ношу.

Таня Седлярук. Різні

Вам бо байдуже.
І причини топити льоди немає,
люди.
Ви ж бо добрі.
То ви ворчите чи гавкаєте,
знаю, від простуди.

Віднедавна могильники спогадів
розграбовані чорними археологами.
Артефакти. Архетипи.
Архаїзми слів.
Були стривожені під світлом
історичних ліхтарів.

Археологи поза законом
мають краще обладнання
і працюють тільки на себе.
Комусь ті спогади в горлі комом.
І найсолодше в світі покарання -
Будити мертві думки
про найтриваліше в світі
п р о щ а н н я.


***
Що зовні, те всередині
- смарагдові знають.
Ласуєш солодкою м'якоттю.
Останнім часом розумію -
дуже згубно
ототожнювати себе лише
зі своєю пам'яттю.

***

Хтось сказав, що поезія -
секс на відкритому полі -
Ти кохаєшся,
а тебе розглядають поволі.