Таня Седлярук. Різні

Вам бо байдуже.
І причини топити льоди немає,
люди.
Ви ж бо добрі.
То ви ворчите чи гавкаєте,
знаю, від простуди.

Віднедавна могильники спогадів
розграбовані чорними археологами.
Артефакти. Архетипи.
Архаїзми слів.
Були стривожені під світлом
історичних ліхтарів.

Археологи поза законом
мають краще обладнання
і працюють тільки на себе.
Комусь ті спогади в горлі комом.
І найсолодше в світі покарання -
Будити мертві думки
про найтриваліше в світі
п р о щ а н н я.


***
Що зовні, те всередині
- смарагдові знають.
Ласуєш солодкою м'якоттю.
Останнім часом розумію -
дуже згубно
ототожнювати себе лише
зі своєю пам'яттю.

***

Хтось сказав, що поезія -
секс на відкритому полі -
Ти кохаєшся,
а тебе розглядають поволі.

Мирна Михайлюк. Ти...

ти
ти-ти ти-ти
тік-так так-ні

таке буває раз 
або двічі
так щоб
хотіти слухати
хотіти думати
хотіти бачити
хотіти

ти
ти ти
ти-ти
ти
певно любиш чай
без цукокру
а цукор без чаю
спогади без імен
знаєш ти 
мабуть
любиш мене
Тцсссш
чуєш?

тік-так
ні-так
а як?
ти знаєш?

ти просто буваєш
раз
або буваєш двічі

так тік
тік так
так ні
ні так

Ирина Ершова. Спите только с теми...

Спите только с теми, с кем вам спится,
Кто обнимет рано по утру,
С тем, кто нежно с трепетом боится
Провести ладонью по бедру.

Спите только с теми,кем дышали,
С тем, кто воздух свежий заменил.
Спите с теми лишь о ком мечтали,
С теми, кто вас нежно полюбил.

Не заменят жалкие купюры
Вкус любимых, нежных, алых губ.
Девушки, какие же вы дуры,
Если спите с тем, кто с вами груб.

Спите только с теми, к кому тянет,
С теми, кто тебе и брат, и друг,
С теми, кто тебя не покупает,
С теми, кто не выпускает с рук...

Юлия Олефир. А ты люби меня...

А ты люби меня, пожалуйста, отчаянно,
Не думая о «завтра» и «вчера»,
Как ветер, что как будто бы нечаянно,
Сметает нежно листья со двора…

А ты люби меня, пожалуйста, неистово,
Как любят в этой жизни только раз!
Люби меня, как честный любит истину,
И как писатель любит яркость фраз.

А ты люби меня такую, настоящую,
Без макияжа, золота, духов…
Люби меня уставшую и спящую,
Завернутую в мириады снов…

А ты люби меня, пожалуйста,
осознанно!
Пойми, что больше нет такой другой,
Люби, как тайну, что тобой лишь
познана,
Как любит берег ласковый прибой!

А ты люби меня, пожалуйста, неистово,
Люби, как любят в книгах и кино…
Люби меня, как честный любит истину,
А это значит, без каких там либо «но».

Владимир Высоцкий «И вкусы и запросы мои - странны...»

 И вкусы и запросы мои - странны, -
 Я экзотичен, мягко говоря:
 Могу одновременно грызть стаканы -
 И Шиллера читать без словаря.

 Во мне два Я - два полюса планеты,
 Два разных человека, два врага:
 Когда один стремится на балеты -
 Другой стремится прямо на бега.

 Я лишнего и в мыслях не позволю,
 Когда живу от первого лица, -
 Но часто вырывается на волю
 Второе Я в обличье подлеца.

 И я боюсь, давлю в себе мерзавца, -
 О, участь беспокойная моя! -
 Боюсь ошибки: может оказаться,
 Что я давлю не то второе Я.

 Когда в душе я раскрываю гранки
 На тех местах, где искренность сама, -
 Тогда мне в долг дают официантки
 И женщины ласкают задарма.

 Но вот летят к чертям все идеалы,
 Но вот я груб, я нетерпим и зол,
 Но вот сижу и тупо ем бокалы,
 Забрасывая Шиллера под стол.

 ...А суд идет, весь зал мне смотрит в спину.
 Вы, прокурор, вы, гражданин судья,
 Поверьте мне: не я разбил витрину,
 А подлое мое второе Я.

 И я прошу вас: строго не судите, -
 Лишь дайте срок, но не давайте срок! -
 Я буду посещать суды как зритель
 И в тюрьмы заходить на огонек.

 Я больше не намерен бить витрины
 И лица граждан - так и запиши!
 Я воссоединю две половины
 Моей больной раздвоенной души!

 Искореню, похороню, зарою, -
 Очищусь, ничего не скрою я!
 Мне чуждо это е мое второе, -
 Нет, это не мое второе Я.

 1969

Ангеліка Дідушинська. Алітерація

Стихають Срібні Співи, Сипле Сумом,

Спадає Сонце Садом Стиглих Слив.

Самотність Стала Сильним-Сильним Струмом,

Слизькими Снами Сивий Спокій Снив.

Суворі Сили Стежать Самовито.

Стихає Сам Собою Стук Сердець…

Сосна Сльозу Спускає Соковито,

Стискає Скрипку Соловей-Співець.

Анастасия Омельчук. Преданье о тьме и свете

Уже в раю с неделю обсуждают,
Что ангел, чьё величье  поражает
Чтобы меж злом с добром стереть границу
Решил себе взять в жёны дьяволицу.

Чертовка хороша, как утренний рассвет,
Вот только ей до ангела совсем и дела нет!
Но, нехотя поддавшись уговорам
Согласна стать женой по договору:

«Невеста будет ангельской женою,
Но сразу после сказанного «Да»
Вернётся в Ад, останется собою
И ангелом не станет никогда»

 Настал день свадьбы – ангелы трепещут
А демоны взирают горделиво
Невеста же глядит на всех строптиво
И слушает, как за спиной клевещут.

У алтаря жених – ни мёртв, ни жив
Пытается скрыть робости порыв
Не видя до последнего невесту
Стоит и не находит себе места.

Пронзён стрелой пленительного взгляда
И гордою походкою сражён,
Великий ангел пред созданием Ада
Стоял, как будто сталью обожжён.

Но сказанное «Да» по договору
Подвергло союз брачный приговору:
Раздельно быть, существовать раздельно -
Контракт записан ясно был предельно.

Чертовка снова в Гадесе гуляет,
Пред демонами в платьях щеголяет,
Резвясь полощет белы ножки в Лете
И разъезжает из костей в карете.

А ангел себе места не находит -
Глаза закроет – снова с ума сходит:
Повсюду её лик он замечает -
Проснётся с ним и с ним же засыпает.


Спустя три дня он в Ад за ней спустился
(Что небо  не увидит понимал
Но ради страсти с этим он смирился)
Нашёл жену и на колени стал.

Вот так вот свет склонился перед тьмой
И ангел, обвитый сиянием блаженным
Пред Ада женщиной – созданием презренным
Стоит подавленный, с поникшей головой.

Ася Гедрович. Бархатному принцу. Акростих

Белое небо на стылую землю осыплется бархатной пылью.
Алую каплю связавшей их боли укроет осколками неба.
Разве могли они думать, что верность врагу обернется вдруг былью?
Хватит ли духа понять и простить отпускающим в небыль?
Алая лента в ее волосах в его бархатный мех зарывалась.
Тихо слезинки роняла и волка к груди прижимала сильнее.
Ночью февральской прогулка до неба двум преданным - сущая малость.
Облик луны он не видел, но в вое щемящем прощанье больнее…
Можно простить и остаться друзьями на век до последней разлуки,
Уже становится грань между жизнью и смертью за час до рассвета.

Память приносит из прошлого стоны клинков и рычания звуки.
Раненый волк возле лучницы, преданный стаей и ждущий ответа.
Имя его тихо женщина шепчет в порыве истерзанной были,
Нежность роняя последними каплями жизни ему на ресницы…
Ценность прогулки по белому небу отмерена бархатной пылью.
Утром над полем в небесную высь воспарили две белые птицы.

Катерина Шапошник. Папе

Ты течение лет замедлять, что прискорбно, не в силе..
Лишь вчера ты мне кукол дарил и держал на руках.
Зря о юности вечной ты Господа не попросил ведь,
А сегодня, взгляни, серебрится пыльца на висках.

Я открыла тебя для себя, так внезапно и колко,
Так до боли в висках, что глаза защипало от слез.
Эта мудрость глубокая, взгляд одинокого волка...
Пап, опомнись! Ведь ты не один! Пап, ведь ты не всерьез?!

Ты не волк, не затравленный зверь, не изгой своей стаи,
Твоя жизнь - не игра, но игра научила идти,
Да, идти, и сражаться, и снова шагать, не сдаваясь.
Пап, ничуть не сложнее футбола гроза на пути.

Я тут детские фото нашла в своем старом альбоме...
Помнишь - мне 8 лет, Новый Год, мы вернулись домой?
Мы смотрели ТВ и уснули, нет, пап, ты же помнишь?
Я бы жизнь промотала туда, где ты с мамой, со мной...

Я скучаю, родной, и ты тоже скучаешь, наверно...
Ты же мне не чужой, и не был, и не будешь вовек.
В нашей жизни, и скучной, и сложной, и жесткой чрезмерно,
Важно быть человеком, а ты у меня - Человек!

Я горжусь тобой, знай, как бы ни было - помни об этом.
Вовсе зла на тебя не держу и простила давно.
Вот бы в сердце, в глазах и душе у тебя было лето...
Я люблю тебя, пап, ну а меньшего мне не дано...

Анастасия Бирюк (Мия Волкова). Я падаю на миллионы ярдов за нас двоих

Ну да... Ну да... Шепнула вдруг "люблю"
И вмиг, что даже щеки загорелись,
Чуть слышно воздух убегающий ловлю -
Допелась.

Достиховала.
Хочется реветь,
Кидать слова в твою больную душу,
Но умолкаю: все боюсь и трушу
Тебе в глаза даже глядеть.

Твоя... Твоя... Ведь больше-то никто
Не вырвет сердца из анабиоза.
Ну что я, виновата, что занозой
Засел в мозгах?! Для остальных - зашито.

Молчишь?... Молчи, потенциальный друг,
Сама себе придумаю ответы.
Да, больно. Прикури мне сигарету,
Заполню дымом всю тоску вокруг.

Мне не живется, слышишь, без твоих
Чуть глупых фраз и отдаленных взглядов.
Я падаю на миллионы ярдов
За нас двоих.

Алла Миколаєнко

***

Це діагноз, це одержимість,

це офіра голодній долі,

це стояння в соннім режимі,

коли пам'ять стерла паролі.

Це діагноз: ніякий лікар

не напише більше «здорова»,

це ховання за мильним ніком,

коли доля насуплює брови.

Це офіра нічним сновидам,

котрі в тінях шукають вловимість,

розбивають кришталь планиди,

щоб наситити одержимість.

***

У місті відьом її ніхто не впізнає:

зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.

Іти по рейках назустріч сліпому трамваю…

Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.

Старечі руки мару на люд понаводять,

свічки погаснуть, тонутиме в злосній жовчі

дешеве небо: на нього продано сходи.

У місті відьом підстружать щастя і долю

і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.

Іти по рейках тверезо від алкоголю…

Дешеве небо собі набиває ціну.

Наталія Боровик

Молюся на дощ
молюся на дощ сьогодні. молюся на дощ.
звідусіль оточена кілометрами сонячних променів.
поміж сотень будинків,вулиць і площ
я сама вже готова стати частиною повені.
по бруківці розлитись холодом,стежкам остудити шал.
затопити це місто,по вінця, холодною зливою,
в сніжки хмарами гратися серед рідких дзеркал,
малювати у небі веселку.смішною і вередливою.
молюся на дощ сьогодні. одна із небагатьох.
звертаюсь по допомогу до сивих хмар.
бо серед усіх здобутків,розсіяних між епох,
колись саме в дощ найбільше згубилося моїх чар.

***
Заґратили очі собі і вуха,
у рамки вписались,в закони і правила.
А в житті одна лиш важлива наука
та,що в серці рубці зоставила.
Виріж,будь ласка, мене із рамок,
якщо я зранку сама забуду.
Бери різак і приходь на сніданок-
обріжем нитки всім лялькам вуду.
Лишали собі лише чорне і біле.
Дарма! то робота дурна і неправильна.
Ходімо з веселкою гуляти Києвом
своїми мріями розганяти марево.
Шанувати життя беззлісно і віддано,
малювати під зливою кольоровими фарбами.
Давай радіти,поки не пізно нам,
допоки нас іще в кут не загнано.
Давай на кавалки разом розіб'ємося,
щоб потім яскравими пазлами гратися .
Всьо буде чьотко, якшо не зіп'ємося.
Та ми не прості,щоб так легко здаватися.
Тобі для щастя не треба замок?
Мені ж достатньо і незабудок..
А!ще.. виріж,будь ласка, мене із рамок,
якщо я зранку сама забуду.

Яніна Дияк. Дєвушка-пєрєдайтє

Дєвушка-пєрєдайтє
сидить у маршрутці попереду
щодень різна, іноді навіть я.
у неї карі-сині-зелені-обокулярені очі.
чуб русий-чорний-рудий-фарбований.
ніс - примхливо випнутий вгору
вона часом їде додому,
іноді - з дому.
іноді - тікає від.
іноді - летить до.
Дєвушка-пєрєдайтє
завжди королева маршрутки,
велична й могутня, бо
крізь її тендітні-грубо тесані пальці
проходять цілі хвилі грошей.
Вона знає на дотик усі водяні знаки
усіх купюр і кожної окремо.
такий собі фінансовий Харон
жіночої статі.
Дєвушка-пєрєдайтє
слухає різну музику –
гарматні залпи, гарчання, надгучні завивання мотору.
у неї багатий внутрішній світ
і буденні домашні турботи.
вона думає а ньом у різних ключах.
наприклад, чи вимкнув той триклятий он
праску і чи не прирік борщ
на короткочасні утробні
мандри.
Або чи нє целуєт чужиє губи, кагда ана нє с нім.
у її голові рояться глибокі
філософські думки,
вона, можливо, кандидат наук.
а іноді й доктор.
Вона переживає високі почуття
і знає, як змінити світ на краще.
вона - скромна прикраса світу-будяк-зайва.
а конкурсі краси вона б знала,
що сказати.
та чи не було б це
"asta la vista,bitches"?
і знов музика автоматної черги.
часом вона - Брейвік в спідниці.
Але для всіх у цьому "Богдані"-"Газелі"-"Мерседесі"
вона –
дєвушка-пєрєдайтє,
що сидить у маршрутці попереду.
щодень різна.
іноді навіть
я.

Дєвушка-пєрєдайтє

сидить у маршрутці попереду

щодень різна, іноді навіть я.

у неї карі-сині-зелені-обокулярені очі.

чуб русий-чорний-рудий-фарбований.

ніс - примхливо випнутий вгору

вона часом їде додому,

іноді - з дому.

іноді - тікає від.

іноді - летить до.

Дєвушка-пєрєдайтє

завжди королева маршрутки,

велична й могутня, бо

крізь її тендітні-грубо тесані пальці

проходять цілі хвилі грошей.

Вона знає на дотик усі водяні знаки

усіх купюр і кожної окремо.

такий собі фінансовий Харон

жіночої статі.

Дєвушка-пєрєдайтє

слухає різну музику – 

гарматні залпи, гарчання, надгучні завивання мотору.

у неї багатий внутрішній світ

і буденні домашні турботи.

вона думає а ньом у різних ключах.

наприклад, чи вимкнув той триклятий он

праску і чи не прирік борщ

на короткочасні утробні

мандри.

Або чи нє целуєт чужиє губи, кагда ана нє с нім.

у її голові рояться глибокі

філософські думки, 

вона, можливо, кандидат наук.

а іноді й доктор.

Вона переживає високі почуття

і знає, як змінити світ на краще.

вона - скромна прикраса світу-будяк-зайва.

а конкурсі краси вона б знала,

що сказати.

та чи не було б це

"asta la vista,bitches"?

і знов музика автоматної черги.

часом вона - Брейвік в спідниці.

Але для всіх у цьому "Богдані"-"Газелі"-"Мерседесі"

вона – 

дєвушка-пєрєдайтє,

що сидить у маршрутці попереду.

щодень різна.

іноді навіть

я.

Банько Мария

Аленький цветочек
Я умею оставаться парой строчек или точек,
 Расставаться, растворяться, будто не было и нет.
 Подари мне, милый братец, чудный аленький цветочек,
 Чтоб на все вопросы разом дал один простой ответ.

 Чтоб написанное в письмах превращалось только в правду,
 На церквях распятый город чтобы стал ко мне добрей.
 Чтобы память всех убитых белых, красных, черных гвардий
 Научила жить и плакать, а не ставить всех к стене.
 Подскажи, кто мне ответит – камень или в поле ветер?
 Чьи единственные губы с сердца выведут тавро?
 За копейки все  заветы, обереги, амулеты -
 Только Бога поцелуи разменять нам не дано…

 А вот где его находят – в церкви и на небосводе,
 В переплётах толстых книжек и в арт-хаусном кино?
 От ума – и скорбь, и горе, Бог – любовь, и хватит спорить,
 Обещаю, как с ним свижусь, передам от вас письмо.



Нежность без повода
Я ношу под бельём неизбывную нежность мою
 И, конечно, её раздаю без причин и без меры.
 Порастает быльём белоснежное слово «люблю»,
 Как изменчива быль, только ты был под знаком веры.

 Конец света пришел без звонка, без примет и комет,
 Незаметно – в глазах, голосах и руках загребущих.
 Он ко мне подошёл и сказал, что любви больше нет,
 И не только у нас. И что счётчик недавно запущен.

 Он отпущен на волю. И не о чем тут говорить.
 Оказалось, так сложно врастать в этот мир по-новой.
 Если б было возможно от неба мне дочь родить,
 Я бы денно и нощно под небом лежала голой.

 А потом родила, чтоб в три годика тихо распять,
 И вдохнув всю земную боль в посиневшие губы,
 Загрузить этот ролик в сеть, и упрямо ждать,
 Когда он наберёт 7 миллиардов просмотров в YouTube.

Соловева Даша. Любой переулок

Любой переулок выведет Вас к площади. 
Плотность воздуха возросла. 
Вспороть горло было проще бы, 
чем дышать. 
Вам не следует сворачивать. 
На повороте купите газету, 
узнайте сегодняшнее число. 
Позвольте спросить, 
каким унесло Вас ветром 
в такой вечер от той , 
которая бредит туманом , 
которая знает на деле пять слов: 
"Самообманом лишь 
рождено упоение страстью" 
Ответьте, 
пока не наломали из рук своих 
дров, отчего в лице Вашем 
эта надгробность? 
Движение - 
как условность в погоне за будущим. 
Унеся Ваши ноги от порога Её, 
свой ум приложили к Вам 
лучшие судеб зодчие. 
Будьте же уверены, 
сегодня любой переулок 
непременно выведет Вас к площади.

Светлая Печаль. А ты не поверишь...

А ты не поверишь, но ангелы тоже с работы
Приходят под вечер, порою, изрядно устав.
И их утомляют любые мирские заботы -
Попробуй быть бодрым весёлым, весь день отлетав...
А ты не поверишь, но ангелы крылья снимают,
Идут, /ну, наверно, куда?/ прямиком сразу в душ,
Пылинки и грязь аккуратно мочалкой смывают,
Пытаясь /напрасно/ отчистить усталость из душ...
А ты не поверишь, но ангелы, чайник поставив,
Садятся на кухне и, молча, глядят за окно.
И думают - утром проснутся и, крылья расправив,
Пойдут-полетят на работу свою всё равно...
А ты не поверишь, но ангелы плачут ночами,
Припомнив какую-то /детскую? взрослую?/ смерть.
И столько в слезах этих боли, горючей печали,
О том, что помочь не смогли, не успев прилететь..

http://www.stihi.ru/2008/02/13/2151

Владимир Высоцкий. Я не люблю когда наполовину.

Я не люблю, когда наполовину
Или когда прервали разговор.
Я не люблю, когда стреляют в спину,
Я также против выстрелов в упор.

Я ненавижу сплетни в виде версий,
Червей сомненья, почестей иглу,
Или когда все время против шерсти,
Или когда железом по стеклу.

..Я не люблю себя, когда я трушу,
Досадно мне, когда невинных бьют.
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более, когда в нее плюют.

Ириша Ершова. Мы взрослеем...

Мы взрослеем. Проблемы другие.
Отчего, не могу я понять,
Стали люди, какие-то злые?
То им деньги, то тянут в кровать.

Не важна им душевная сущность,
А тем более, чья-то, но боль.
В наше время простая распутность
Затмевает понятье любовь.

Если встретишь ты счастье простое
Не спеши все бросать, а проверь.
Ведь сейчас, даже что-то святое
Уступает понятью постель.

Ірина Шувалова. Час тече

час тече – ось і речі вже начеб густішають. 
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки. 
твоє місце у нашому ліжку – це ніша, 
де пропали всі дотики, сутінки й родимки. 

час тече – він викручує руки і поручні 
в тих вагонах, які добровільно возили нас, 
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч, 
а по суті – то кожен в окремій бразилії. 

дощ іде, а здається – це падають камені. 
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме? 
ми були симфонічні, тепер більше камерні, 
але нам і цього забагато. ми – атоми. 

ти іди собі – в цьому є драма і правильність, 
непідробна класичність – без тог і сандаліїв. 
я розбилась – але мені так ще не падалось. 
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі. 

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм. 
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе. 
час тече – парапетами, ринвами, площами, 
і з останнього даху зривається в небо.

Олена Савела. Ти пиши

Ти пиши, і колись воно вийде,
Може боком, а може збіркою.
Посміхається Всесвіт сновидам
Крізь велику небесну дірку.
Ти пиши, допоки ще пишеться,
Бо вже мають рукописи тліти.
На гілках паперових колишеться 
Листопадове дідове літо.
Ти пиши, не бери готівкою
За слова до кісток римовані.
Бо не стане вже баба дівкою.
Гуси-лебеді не годовані.
Горобці за сумним віконцем
Розклювали колючу зірку.
Витікає осіннє сонце
Крізь кудлату небесну дірку.

SinusoЇda

ти була:
для батьків – чемна донечка,
для сусіда за партою – сонечко,
для попутника в потязі – милою,
для священика – та, що не вірує,
двірнику – загадковою дамою,
для нелюбого – вічною драмою,
одногрупникам – сірою мишкою
із суворим «армійським» вишколом,
для блокнота – ходячою ручкою,
для суперниці – підлою сучкою,
для Коельо – лише читачкою,
для улюблених джинсів – прачкою,
для пухнастої Мурки – причепою,
рідній подушці – просто дурепою,
дітлахам – та, що подвиги звершує,
ще для когось, можливо, – першою,
а для себе – окрилено-вільною,
решті світу, мабуть, божевільною,
у Його біографії – кляксою.
це вже потім ти стала -
так собі.

***

я виросла,
поглянь-но, стала вища
на тебе
й того парубка в трамваї,
на кілька віршів
і на кілька прізвищ,
на дві канапки
і на чашку чаю,
на Моцарта
й весняний вальс Шопена,
на тишу лісу
і на гамір міста…

мені до тебе
чи тобі до мене -
не знаю вже,
кому із нас присісти.

Юрій Андрухович. Там не кохаються...

Ті самі запахи, ті самі
ароматичні свічки, інші тому подібні фішки,
дзвіночки, будди, нью-ейджові записи,
Блаватська...
В усьому іншому після нас був повний порядок,
хіба що господиня квартири
мусила зауважити кілька плям на простирадлі.
На жаль, ми не вміємо робити цього чистіше.
Чистіше могли б ангели,
але вони не кохаються.
Чистіше не буває.
Хтось хотів, аби через паузу
в сімнадцять місяців я знову там опинився.
Ті самі запахи, ті самі
ароматичні свічки, інша тому подібна
Індія:
мандала, кастанеда, кістяні палички, нью-ейджові дзвіночки...
І така довга ніч, і така самота під стелею,
і така цілковита незаплямованість,
що з'явилися непогані шанси
на потрапляння в небо.

Але там не кохаються.

Иосиф Бродский. Слепые блуждают ночью

Слепые блуждают
ночью.
Ночью намного проще
перейти через площадь.

Слепые живут
наощупь,
трогая мир руками,
не зная света и тени
и ощущая камни:
из камня делают
стены.
За ними живут мужчины.
Женщины.
Дети.
Деньги.
Поэтому
несокрушимые
лучше обойти
стены.
А музыка — в них
упрется.
Музыку поглотят камни.
И музыка
умрет в них,
захватанная руками.
Плохо умирать ночью.
Плохо умирать
наощупь.

Так, значит, слепым — проще...
Слепой идет
через площадь.

Алексей Шмелев. Знаешь...

Знаешь, тот, кто боится заплыть за буйки
Непременно полюбит твой взгляд,
Потому что глаза твои глубоки,
Потому что глаза твои — яд!
Маяком он будет стоять на мели
И смотреть в бесконечную тьму,
Потому что из глаз твоих корабли
Никогда не вернутся к нему…
Он забудет людей, и когда его стен
Вдруг коснётся чужая рука,
Он услышит в глазах твоих пенье сирен
И уткнётся лицом в облака.
И лишь только решит он проститься с тобой
И остаться с пришедшей с земли,
В его грудь, словно молот ударит прибой,
И он рухнет в объятья твои!..
Твои нежные губы холодной волной
Оборвут его призрачный сон…
Он увидит твоё каменистое дно,
И обломки таких же, как он.

Юлія Соломко. Після болю

Після болю
приходить одужання -
Закодоване щастя без імені…

Біль вмирав
під моїми подушками...

Чорний біль
під подушками
білими…

І щоночі,
немовби на цвинтарі,
Над могилою давнього ворога

Я пригадую
руки "невинного"…

Ті обійми…
І робиться холодно…

Біль вмирає.
Лиш дихає спомином
Ліжко, фото і номер мобільного…

Все проходить…
Міняємось з доларом –
Впав, піднявся,
при курсі стабільному…

Після болю
приходить одужання.
Не вагайтесь, уже перевірено!

Біль вмирав
під моїми подушками…

Чорний біль

Під подушками

білими…

Евгения Чуприна

***
Ловец сердец, не радуйся, когда
Ты от меня услышишь слово "Да".
Я - зеркало желанья твоего,
Которому не надо ничего.
Но если ты надменное в ответ
Однажды от меня услышишь "Нет",
Застегнут будет ворот на груди -
Откланяйся и быстро уходи!
Я для того и не гасила свет,
Чтоб ты увидел - сердца больше нет.


МОЗГИ И ЧЕСТЬ 
Для девушки мозги не роскошь, а
Быть девушкой - единственное средство,
Но ей мешают тело и душа
И божий дар, и евино наследство.
Нужны мозги хотя бы потому
Что, встретив по одежке (это ясно),
Обычно провожают по уму.
А девушке одной ходить опасно.
С тех пор, как от тебя я без ума,
С нахлынувшим безумием не споря,
И прихожу и ухожу сама...
Да, кстати, и не девушка с тех пор я.
Об этом и идет в сонете речь
Блаженна я! Мне нечего беречь!

Александр Кочетков. Балада о прокуреном вагоне

- Как больно, милая, как странно,
Сроднясь в земле, сплетясь ветвями,-
Как больно, милая, как странно
Раздваиваться под пилой.
Не зарастет на сердце рана,
Прольется чистыми слезами,
Не зарастет на сердце рана -
Прольется пламенной смолой.

- Пока жива, с тобой я буду -
Душа и кровь нераздвоимы,-
Пока жива, с тобой я буду -
Любовь и смерть всегда вдвоем.
Ты понесешь с собой повсюду -
Ты понесешь с собой, любимый,-
Ты понесешь с собой повсюду
Родную землю, милый дом.

- Но если мне укрыться нечем
От жалости неисцелимой,
Но если мне укрыться нечем
От холода и темноты?
- За расставаньем будет встреча,
Не забывай меня, любимый,
За расставаньем будет встреча,
Вернемся оба - я и ты.

- Но если я безвестно кану -
Короткий свет луча дневного,-
Но если я безвестно кану
За звездный пояс, в млечный дым?
- Я за тебя молиться стану,
Чтоб не забыл пути земного,
Я за тебя молиться стану,
Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуренном вагоне,
Он стал бездомным и смиренным,
Трясясь в прокуренном вагоне,
Он полуплакал, полуспал,
Когда состав на скользком склоне
Вдруг изогнулся страшным креном,
Когда состав на скользком склоне
От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила,
В одной давильне всех калеча,
Нечеловеческая сила
Земное сбросила с земли.
И никого не защитила
Вдали обещанная встреча,
И никого не защитила
Рука, зовущая вдали.

С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
Всей кровью прорастайте в них,-
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
Когда уходите на миг!
1932

Лидия Салыч-Ткаченко. Научись отпускать людей

Научись отпускать людей, —
Кто решил от тебя уйти, 
Кто был в списке твоих друзей, 
Кто тебе помогал в пути. 

Кто любимым когда-то был, 
Или даже остался им. 
Кто так страстно тебя любил, 
А теперь стал совсем чужим. 

И, не значит, что он плохой, 
Значит, просто закончен бал. 
Просто так решено судьбой 
В этой жизни кривых зеркал. 

Отпусти, пусть уходит вдаль, 
Даже, если тоска сильней. 
Пусть отпустит тебя печаль, — 
Научись отпускать людей... 

Ліна Костенко. Сходить сонце

Сходить сонце, ясний багрянок 
Заглядає у вічі мені: 
А чи добрий у мене ранок, 
Чи не плакала я вві сні? 

Ранок – добрий. 
А ночі, ночі! 
Снишся ти і чужі краї… 

Плакали сині очі. 
Плакали сірі очі. 
Плакали чорні очі. 
І всі – мої. 

Іван Іванов. Майже плейбой...

майже плейбой пацаватий мерчик
виходиш з маршрутки у синіх кедах
з-під асфальту калюж виповзає вечір
по скроні каштана стікає крейда

учорашнє похмілля вагітне віршем 
уся вулиця смачно сирістю пахне
із книжок тихесенько цідиш вічність
із кишень на землю сиплеться бахмач

Борис Неменов. Время не лечит...

Время не лечит, но все в это верят.
Думают,- Время стирает все грани.
Ждут обречённо, сначала дней девять.
Сорок дней. Год. И потом ждут годами.

След облаков в небе от самолётов.
Рельсы и шпалы, бегущие, лечат.
И буруны за кормой теплохода.
Друг, обнимающий дружески плечи.

Время не лечит. Время калечит
Память, что вместе с годами слабеет,
Чувства, идущие быту навстречу,
Души людей, что порой цепенеют.

Лечит внимание, сон и забота.
Лечат врачи, категории высшей.
Лечит любимая с детства работа,
И, говорят ещё, лечит Всевышний.

Лечимся верой, любовью, надеждой...
Лечит поэзия, музыки звуки.
Лечимся лесом, красивой одеждой.
Изредка лечат нас дети и внуки.

Лечим себя потихоньку мы сами.
Но ощущается Времени бремя.
Вы посмотрите другими глазами –
Время не лечит. Лечит не время... 

Іра Доменко. Відстань ділим...

Відстань ділим на "до" і "від", 
а розмови на "до" і "після".
Те життя, що було колись,
переплакало жовтим листям.

Якщо важко - шукай межу,
якщо тісно - напийся з неба.
Я, змиваючи з рук іржу,
перекреслю себе для тебе.

Все, що гірко, запий дощем,
посвіжілим від блискавиці.
Обіцяю, він згоїть щем,
обіцяю, не буду снитись.

Катерина Есманова. Засумувала

Засумувала, взяла папір і давай писати
Бездарність великого світу у якої душа-рвання, маленького кошеняти
Наче зріло хокку а тут знову ода своїм страстям
Про ненавиджу ірода,та Про обожнюю ірода до нестям.

В парках листя-не листя, а суцільне гнилля
Ранком паморозь вкрила під містом самотні поля
Небо сіре, байдужі обличчя і душі їх теж
мій смуток сягає хмар, він не знає меж

Світ шалений з хворого тіла збирає дань
Забагато хочеш, струною випнись да стань
Тривожно, кохане плече починає тремтіти,
Донизу очі і: Рідна, що нам робити?

Думки-терміни психологічних книжок
Хочу море, спокій і безліч піщаних ліжок
Негатив лізе у вікна, дує з щілин
Не слова, не рядки а суцільний гіркий полин.

Розривалась на клапті під ранок, торкалась межі
Без варіантів: мовчи, ні про що не кажи
І з тобою й сама, і натхненна й пуста, та все - гірше
Закохана в осінь, не вміла писати вірші.

Мария Дубиковская. Пожалуйста, заботься обо мне!

Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне…
Я вырвалась из круга «я-сама».
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума…
Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
(Я женщина. Я самка. Я – вода).
Я слабая. Я баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь – то будет визгу,
И я не претендую на любовь – 
Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик – 
И таять, как Снегурочка, учусь.
Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.
Ты добрый. Ты высокий. Ты – плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
(Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах…)
Ты сильный, но о каменной стене
Молчу – наелась. Хватит. Не желаю. 
Любить не обязую. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне.

Анна Єніна. Крихти тебе...

Крихти тебе стали пилом, лупою в моєму волоссі.
Витерла в порох всі спогади.
Серце залатано білим акрілом і вишите чорне колосся.
Просто облиш мне. З Богом йди.
Я, протираючи лінзи, зустріла твоє відображення.
В записниках і щоденниках
Всі зафіксовані враження
Викреслю, викричу, витопчу
Я тебе всього півшепотом,
Із підсвідомості вилучу
Й потім згадаю без трепету.
Крихти тебе я визбирую, склеюю і пригадую – 
Білий акріл розірвавсь.
Падає правдою град.

Марина Бойкова. Успеть сказать тебе спасибо

Успеть сказать тебе спасибо
За все, что было... Что ты есть.
Я столько сделала ошибок 
За жизнь свою, не перечесть...

Я столько сделала попыток
Забыть и вновь начать с нуля...
Достаточно. Переизбыток.
Как говорится - вуаля.

Я столько раз винила время,
Что отложила на потом,
Ссылаясь на свои проблемы:
Работа, дети, деньги, дом...

Я столько раз искала счастья.
А счастье было в двух шагах...
И я уверенна, отчасти,
Тому причина - вечный страх...

Но иногда мне так охота
Сказать спасибо... и уйти...
Ты заполнял внутри пустоты
И был любимым только ты!

Ліна Костенко. Пишіть листи

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
коли їх ждуть далекі адресати,
коли є час, коли немає часу,
і коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! - і все, крізь роки і печалі.

Ліна Костенко. Подаруй мені доле...

Подаруй мені, доле, у вікнах березу.
Хай спочине душа в оберегах беріз.
Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,
Не завдавши ні смутку, ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось я мушу.
Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.
Тут не можна пройти, не поранивши душу.
Тут свобода не сходить, тут сходять хрести. 

Евгения Весення. Я сегодня...

Я сегодня такая странная,
Даже счастлива в одиночестве...
Кофта мятая, носки рваные
И никто не зовёт по отчеству.
Я сегодня такая домашняя -
Волосы заплела косичкою,
Лицо заспано, не накрашено...
Наблюдаю в окно за птичками.
Планы на день - совсем не сложные:
Тёплый плед, пара дисков с фильмами,
Растворимый какао с мороженным,
В ванной час с пузырями мыльными...
А вчера я была успешною -
Платье строгое, губы алые.
Принимала решенья поспешные,
Только внешне ничуть не усталая...
Ну а завтра решусь побыть глупою
И оденусь как-то немыслимо,
Озорной всех улыбкой запутаю,
Собью с толка безумными мыслями...
Ты люби меня только по-прежнему,
Ты люби меня - ту, настоящую,
Что не спрячешь под яркой одеждою -
В груди сердце тихонько стучащее...

Ліна Костенко. Осінній день...

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити. 

Тарас Федюк. Що б ми робили...

обличчя твоє яке ввечері білим було
зранку іще біліше
що ми і власне кому завинили тепло
плечі і вірші

ліктів сліди і ще часом колін
на простирадлах нічних
вуст без розмови
двоє загублених поглядів майже уже нічиїх
одяг зимовий

осуд сусідів і двох контролерів метро
протягу там же
ось доказалася казка шальвари шатро
фініки замші

снігу нічного холодний лишайник і мох
вітру наділи...
що б ми робили якби залишились удвох...
...що ми зробили... 

Тетяна Ященко. Осінь

…І з кожним днем стає дедалілегше

З відкритим серцем слухати цю осінь,

Коли вона ось так спокійно шепче

Все те, у чому сумнівалась досі.

Щось блискавкою мимо пронеслось,

Лишивши за собою листя вихор.

Зірвуся - і кричатиму ось-ось,

Я так не вмію: пристрасно – і тихо…

До гарного й потворного звикаєш.

До осені ми також якось звикнем.

Розважимось газетами й дзвінками

І листям, виглядаючи із вікон.

Красива, ніжна, тиха, мила осінь.

Мені з тобою…пристрасно й спокійно.

Дощі біжать, як діти, щирі й босі.

Ну що ж ти, осінь?.. Нашепоче - і покине.

Моя ти осінь! Гарна і сумна.

Я теж такою мрію, мрію стати!..

Впіймала би – і випила до дна

дощі, приречені до страти.

Гадала, проклинатиму тебе.

Твої слова, і доторки, й обійми…

Бажала сонця, сміху! А тепер…

Мені з тобою легко і спокійно.

Спасибі, осінь! Легко, як ніколи!

Хотіла би тебе собі забрати…

…В останній раз збираюся до школи,

Всміхаючись, купую білі банти.

Ольга Мацо. Скриньки

хлопчику із музикальною зовнішністю
у тебе під сорочкою нечувані мелодії
у тебе замість душі музична скринька
і якщо розстібнути комірець твоєї сорочки
усе стане музикою

дівчинко із поетичною зовнішністю
у тебе під сукнею нечитані вірші
у тебе замість душі поетична скринька
і якщо розв’язати бантик твоєї сукні
усе стане поезією

хлопчику із музичною скринькою замість душі
тримай свої мелодії у секреті
блукай у міжтінні днів
і як тільки зустрінеш дівчинку із поетичною зовнішністю
не розгубися
поклади її на музику

дівчинко із поетичною скринькою замість душі
тримай свої вірші в таємниці
будь уважна до незнайомців
і вчися бачити крізь сорочки
бо коли прийде хлопчик із музикальною зовнішністю
усі скриньки відкриються

ви станете музикою
ви станете поезією
усе стане вами