Євгенка Чугуй. Музика...

Музика б’ється в моєму тілі. 
Мало їй, мало місця у венах. 
Дощ із екватора в серце поцілив, 
Забарабанив шалено. 
Це звучання твоє, одначе, 
Не задирайся, друже. 
Музика в тілі моєму плаче: 
Швидше, швидше одужуй… 

Анна Ахматова

Я улыбаться перестала,
Морозный ветер губы студит,
Одной надеждой меньше стало,
Одною песней больше будет.
И эту песню я невольно
Отдам на смех и поруганье,
Затем, что нестерпимо больно
Душе любовное молчанье.


Эхо

В прошлое давно пути закрыты,
И на что мне прошлое теперь?
Что там?- окровавленные плиты
Или замурованная дверь,
Или эхо, что еще не может
Замолчать, хотя я так прошу...
С этим эхом приключилось то же,
Что и с тем, что в сердце я ношу.

Таня Седлярук. Різні

Вам бо байдуже.
І причини топити льоди немає,
люди.
Ви ж бо добрі.
То ви ворчите чи гавкаєте,
знаю, від простуди.

Віднедавна могильники спогадів
розграбовані чорними археологами.
Артефакти. Архетипи.
Архаїзми слів.
Були стривожені під світлом
історичних ліхтарів.

Археологи поза законом
мають краще обладнання
і працюють тільки на себе.
Комусь ті спогади в горлі комом.
І найсолодше в світі покарання -
Будити мертві думки
про найтриваліше в світі
п р о щ а н н я.


***
Що зовні, те всередині
- смарагдові знають.
Ласуєш солодкою м'якоттю.
Останнім часом розумію -
дуже згубно
ототожнювати себе лише
зі своєю пам'яттю.

***

Хтось сказав, що поезія -
секс на відкритому полі -
Ти кохаєшся,
а тебе розглядають поволі.

Мирна Михайлюк. Ти...

ти
ти-ти ти-ти
тік-так так-ні

таке буває раз 
або двічі
так щоб
хотіти слухати
хотіти думати
хотіти бачити
хотіти

ти
ти ти
ти-ти
ти
певно любиш чай
без цукокру
а цукор без чаю
спогади без імен
знаєш ти 
мабуть
любиш мене
Тцсссш
чуєш?

тік-так
ні-так
а як?
ти знаєш?

ти просто буваєш
раз
або буваєш двічі

так тік
тік так
так ні
ні так

Ирина Ершова. Спите только с теми...

Спите только с теми, с кем вам спится,
Кто обнимет рано по утру,
С тем, кто нежно с трепетом боится
Провести ладонью по бедру.

Спите только с теми,кем дышали,
С тем, кто воздух свежий заменил.
Спите с теми лишь о ком мечтали,
С теми, кто вас нежно полюбил.

Не заменят жалкие купюры
Вкус любимых, нежных, алых губ.
Девушки, какие же вы дуры,
Если спите с тем, кто с вами груб.

Спите только с теми, к кому тянет,
С теми, кто тебе и брат, и друг,
С теми, кто тебя не покупает,
С теми, кто не выпускает с рук...

Юлия Олефир. А ты люби меня...

А ты люби меня, пожалуйста, отчаянно,
Не думая о «завтра» и «вчера»,
Как ветер, что как будто бы нечаянно,
Сметает нежно листья со двора…

А ты люби меня, пожалуйста, неистово,
Как любят в этой жизни только раз!
Люби меня, как честный любит истину,
И как писатель любит яркость фраз.

А ты люби меня такую, настоящую,
Без макияжа, золота, духов…
Люби меня уставшую и спящую,
Завернутую в мириады снов…

А ты люби меня, пожалуйста,
осознанно!
Пойми, что больше нет такой другой,
Люби, как тайну, что тобой лишь
познана,
Как любит берег ласковый прибой!

А ты люби меня, пожалуйста, неистово,
Люби, как любят в книгах и кино…
Люби меня, как честный любит истину,
А это значит, без каких там либо «но».

Ангеліка Дідушинська. Алітерація

Стихають Срібні Співи, Сипле Сумом,

Спадає Сонце Садом Стиглих Слив.

Самотність Стала Сильним-Сильним Струмом,

Слизькими Снами Сивий Спокій Снив.

Суворі Сили Стежать Самовито.

Стихає Сам Собою Стук Сердець…

Сосна Сльозу Спускає Соковито,

Стискає Скрипку Соловей-Співець.

Анастасия Омельчук. Преданье о тьме и свете

Уже в раю с неделю обсуждают,
Что ангел, чьё величье  поражает
Чтобы меж злом с добром стереть границу
Решил себе взять в жёны дьяволицу.

Чертовка хороша, как утренний рассвет,
Вот только ей до ангела совсем и дела нет!
Но, нехотя поддавшись уговорам
Согласна стать женой по договору:

«Невеста будет ангельской женою,
Но сразу после сказанного «Да»
Вернётся в Ад, останется собою
И ангелом не станет никогда»

 Настал день свадьбы – ангелы трепещут
А демоны взирают горделиво
Невеста же глядит на всех строптиво
И слушает, как за спиной клевещут.

У алтаря жених – ни мёртв, ни жив
Пытается скрыть робости порыв
Не видя до последнего невесту
Стоит и не находит себе места.

Пронзён стрелой пленительного взгляда
И гордою походкою сражён,
Великий ангел пред созданием Ада
Стоял, как будто сталью обожжён.

Но сказанное «Да» по договору
Подвергло союз брачный приговору:
Раздельно быть, существовать раздельно -
Контракт записан ясно был предельно.

Чертовка снова в Гадесе гуляет,
Пред демонами в платьях щеголяет,
Резвясь полощет белы ножки в Лете
И разъезжает из костей в карете.

А ангел себе места не находит -
Глаза закроет – снова с ума сходит:
Повсюду её лик он замечает -
Проснётся с ним и с ним же засыпает.


Спустя три дня он в Ад за ней спустился
(Что небо  не увидит понимал
Но ради страсти с этим он смирился)
Нашёл жену и на колени стал.

Вот так вот свет склонился перед тьмой
И ангел, обвитый сиянием блаженным
Пред Ада женщиной – созданием презренным
Стоит подавленный, с поникшей головой.

Ася Гедрович. Бархатному принцу. Акростих

Белое небо на стылую землю осыплется бархатной пылью.
Алую каплю связавшей их боли укроет осколками неба.
Разве могли они думать, что верность врагу обернется вдруг былью?
Хватит ли духа понять и простить отпускающим в небыль?
Алая лента в ее волосах в его бархатный мех зарывалась.
Тихо слезинки роняла и волка к груди прижимала сильнее.
Ночью февральской прогулка до неба двум преданным - сущая малость.
Облик луны он не видел, но в вое щемящем прощанье больнее…
Можно простить и остаться друзьями на век до последней разлуки,
Уже становится грань между жизнью и смертью за час до рассвета.

Память приносит из прошлого стоны клинков и рычания звуки.
Раненый волк возле лучницы, преданный стаей и ждущий ответа.
Имя его тихо женщина шепчет в порыве истерзанной были,
Нежность роняя последними каплями жизни ему на ресницы…
Ценность прогулки по белому небу отмерена бархатной пылью.
Утром над полем в небесную высь воспарили две белые птицы.

Катерина Шапошник. Папе

Ты течение лет замедлять, что прискорбно, не в силе..
Лишь вчера ты мне кукол дарил и держал на руках.
Зря о юности вечной ты Господа не попросил ведь,
А сегодня, взгляни, серебрится пыльца на висках.

Я открыла тебя для себя, так внезапно и колко,
Так до боли в висках, что глаза защипало от слез.
Эта мудрость глубокая, взгляд одинокого волка...
Пап, опомнись! Ведь ты не один! Пап, ведь ты не всерьез?!

Ты не волк, не затравленный зверь, не изгой своей стаи,
Твоя жизнь - не игра, но игра научила идти,
Да, идти, и сражаться, и снова шагать, не сдаваясь.
Пап, ничуть не сложнее футбола гроза на пути.

Я тут детские фото нашла в своем старом альбоме...
Помнишь - мне 8 лет, Новый Год, мы вернулись домой?
Мы смотрели ТВ и уснули, нет, пап, ты же помнишь?
Я бы жизнь промотала туда, где ты с мамой, со мной...

Я скучаю, родной, и ты тоже скучаешь, наверно...
Ты же мне не чужой, и не был, и не будешь вовек.
В нашей жизни, и скучной, и сложной, и жесткой чрезмерно,
Важно быть человеком, а ты у меня - Человек!

Я горжусь тобой, знай, как бы ни было - помни об этом.
Вовсе зла на тебя не держу и простила давно.
Вот бы в сердце, в глазах и душе у тебя было лето...
Я люблю тебя, пап, ну а меньшего мне не дано...

Анастасия Бирюк (Мия Волкова). Я падаю на миллионы ярдов за нас двоих

Ну да... Ну да... Шепнула вдруг "люблю"
И вмиг, что даже щеки загорелись,
Чуть слышно воздух убегающий ловлю -
Допелась.

Достиховала.
Хочется реветь,
Кидать слова в твою больную душу,
Но умолкаю: все боюсь и трушу
Тебе в глаза даже глядеть.

Твоя... Твоя... Ведь больше-то никто
Не вырвет сердца из анабиоза.
Ну что я, виновата, что занозой
Засел в мозгах?! Для остальных - зашито.

Молчишь?... Молчи, потенциальный друг,
Сама себе придумаю ответы.
Да, больно. Прикури мне сигарету,
Заполню дымом всю тоску вокруг.

Мне не живется, слышишь, без твоих
Чуть глупых фраз и отдаленных взглядов.
Я падаю на миллионы ярдов
За нас двоих.

Алла Миколаєнко

***

Це діагноз, це одержимість,

це офіра голодній долі,

це стояння в соннім режимі,

коли пам'ять стерла паролі.

Це діагноз: ніякий лікар

не напише більше «здорова»,

це ховання за мильним ніком,

коли доля насуплює брови.

Це офіра нічним сновидам,

котрі в тінях шукають вловимість,

розбивають кришталь планиди,

щоб наситити одержимість.

***

У місті відьом її ніхто не впізнає:

зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.

Іти по рейках назустріч сліпому трамваю…

Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.

Старечі руки мару на люд понаводять,

свічки погаснуть, тонутиме в злосній жовчі

дешеве небо: на нього продано сходи.

У місті відьом підстружать щастя і долю

і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.

Іти по рейках тверезо від алкоголю…

Дешеве небо собі набиває ціну.

Наталія Боровик

Молюся на дощ
молюся на дощ сьогодні. молюся на дощ.
звідусіль оточена кілометрами сонячних променів.
поміж сотень будинків,вулиць і площ
я сама вже готова стати частиною повені.
по бруківці розлитись холодом,стежкам остудити шал.
затопити це місто,по вінця, холодною зливою,
в сніжки хмарами гратися серед рідких дзеркал,
малювати у небі веселку.смішною і вередливою.
молюся на дощ сьогодні. одна із небагатьох.
звертаюсь по допомогу до сивих хмар.
бо серед усіх здобутків,розсіяних між епох,
колись саме в дощ найбільше згубилося моїх чар.

***
Заґратили очі собі і вуха,
у рамки вписались,в закони і правила.
А в житті одна лиш важлива наука
та,що в серці рубці зоставила.
Виріж,будь ласка, мене із рамок,
якщо я зранку сама забуду.
Бери різак і приходь на сніданок-
обріжем нитки всім лялькам вуду.
Лишали собі лише чорне і біле.
Дарма! то робота дурна і неправильна.
Ходімо з веселкою гуляти Києвом
своїми мріями розганяти марево.
Шанувати життя беззлісно і віддано,
малювати під зливою кольоровими фарбами.
Давай радіти,поки не пізно нам,
допоки нас іще в кут не загнано.
Давай на кавалки разом розіб'ємося,
щоб потім яскравими пазлами гратися .
Всьо буде чьотко, якшо не зіп'ємося.
Та ми не прості,щоб так легко здаватися.
Тобі для щастя не треба замок?
Мені ж достатньо і незабудок..
А!ще.. виріж,будь ласка, мене із рамок,
якщо я зранку сама забуду.

Яніна Дияк. Дєвушка-пєрєдайтє

Дєвушка-пєрєдайтє
сидить у маршрутці попереду
щодень різна, іноді навіть я.
у неї карі-сині-зелені-обокулярені очі.
чуб русий-чорний-рудий-фарбований.
ніс - примхливо випнутий вгору
вона часом їде додому,
іноді - з дому.
іноді - тікає від.
іноді - летить до.
Дєвушка-пєрєдайтє
завжди королева маршрутки,
велична й могутня, бо
крізь її тендітні-грубо тесані пальці
проходять цілі хвилі грошей.
Вона знає на дотик усі водяні знаки
усіх купюр і кожної окремо.
такий собі фінансовий Харон
жіночої статі.
Дєвушка-пєрєдайтє
слухає різну музику –
гарматні залпи, гарчання, надгучні завивання мотору.
у неї багатий внутрішній світ
і буденні домашні турботи.
вона думає а ньом у різних ключах.
наприклад, чи вимкнув той триклятий он
праску і чи не прирік борщ
на короткочасні утробні
мандри.
Або чи нє целуєт чужиє губи, кагда ана нє с нім.
у її голові рояться глибокі
філософські думки,
вона, можливо, кандидат наук.
а іноді й доктор.
Вона переживає високі почуття
і знає, як змінити світ на краще.
вона - скромна прикраса світу-будяк-зайва.
а конкурсі краси вона б знала,
що сказати.
та чи не було б це
"asta la vista,bitches"?
і знов музика автоматної черги.
часом вона - Брейвік в спідниці.
Але для всіх у цьому "Богдані"-"Газелі"-"Мерседесі"
вона –
дєвушка-пєрєдайтє,
що сидить у маршрутці попереду.
щодень різна.
іноді навіть
я.

Дєвушка-пєрєдайтє

сидить у маршрутці попереду

щодень різна, іноді навіть я.

у неї карі-сині-зелені-обокулярені очі.

чуб русий-чорний-рудий-фарбований.

ніс - примхливо випнутий вгору

вона часом їде додому,

іноді - з дому.

іноді - тікає від.

іноді - летить до.

Дєвушка-пєрєдайтє

завжди королева маршрутки,

велична й могутня, бо

крізь її тендітні-грубо тесані пальці

проходять цілі хвилі грошей.

Вона знає на дотик усі водяні знаки

усіх купюр і кожної окремо.

такий собі фінансовий Харон

жіночої статі.

Дєвушка-пєрєдайтє

слухає різну музику – 

гарматні залпи, гарчання, надгучні завивання мотору.

у неї багатий внутрішній світ

і буденні домашні турботи.

вона думає а ньом у різних ключах.

наприклад, чи вимкнув той триклятий он

праску і чи не прирік борщ

на короткочасні утробні

мандри.

Або чи нє целуєт чужиє губи, кагда ана нє с нім.

у її голові рояться глибокі

філософські думки, 

вона, можливо, кандидат наук.

а іноді й доктор.

Вона переживає високі почуття

і знає, як змінити світ на краще.

вона - скромна прикраса світу-будяк-зайва.

а конкурсі краси вона б знала,

що сказати.

та чи не було б це

"asta la vista,bitches"?

і знов музика автоматної черги.

часом вона - Брейвік в спідниці.

Але для всіх у цьому "Богдані"-"Газелі"-"Мерседесі"

вона – 

дєвушка-пєрєдайтє,

що сидить у маршрутці попереду.

щодень різна.

іноді навіть

я.

Банько Мария

Аленький цветочек
Я умею оставаться парой строчек или точек,
 Расставаться, растворяться, будто не было и нет.
 Подари мне, милый братец, чудный аленький цветочек,
 Чтоб на все вопросы разом дал один простой ответ.

 Чтоб написанное в письмах превращалось только в правду,
 На церквях распятый город чтобы стал ко мне добрей.
 Чтобы память всех убитых белых, красных, черных гвардий
 Научила жить и плакать, а не ставить всех к стене.
 Подскажи, кто мне ответит – камень или в поле ветер?
 Чьи единственные губы с сердца выведут тавро?
 За копейки все  заветы, обереги, амулеты -
 Только Бога поцелуи разменять нам не дано…

 А вот где его находят – в церкви и на небосводе,
 В переплётах толстых книжек и в арт-хаусном кино?
 От ума – и скорбь, и горе, Бог – любовь, и хватит спорить,
 Обещаю, как с ним свижусь, передам от вас письмо.



Нежность без повода
Я ношу под бельём неизбывную нежность мою
 И, конечно, её раздаю без причин и без меры.
 Порастает быльём белоснежное слово «люблю»,
 Как изменчива быль, только ты был под знаком веры.

 Конец света пришел без звонка, без примет и комет,
 Незаметно – в глазах, голосах и руках загребущих.
 Он ко мне подошёл и сказал, что любви больше нет,
 И не только у нас. И что счётчик недавно запущен.

 Он отпущен на волю. И не о чем тут говорить.
 Оказалось, так сложно врастать в этот мир по-новой.
 Если б было возможно от неба мне дочь родить,
 Я бы денно и нощно под небом лежала голой.

 А потом родила, чтоб в три годика тихо распять,
 И вдохнув всю земную боль в посиневшие губы,
 Загрузить этот ролик в сеть, и упрямо ждать,
 Когда он наберёт 7 миллиардов просмотров в YouTube.

Соловева Даша. Любой переулок

Любой переулок выведет Вас к площади. 
Плотность воздуха возросла. 
Вспороть горло было проще бы, 
чем дышать. 
Вам не следует сворачивать. 
На повороте купите газету, 
узнайте сегодняшнее число. 
Позвольте спросить, 
каким унесло Вас ветром 
в такой вечер от той , 
которая бредит туманом , 
которая знает на деле пять слов: 
"Самообманом лишь 
рождено упоение страстью" 
Ответьте, 
пока не наломали из рук своих 
дров, отчего в лице Вашем 
эта надгробность? 
Движение - 
как условность в погоне за будущим. 
Унеся Ваши ноги от порога Её, 
свой ум приложили к Вам 
лучшие судеб зодчие. 
Будьте же уверены, 
сегодня любой переулок 
непременно выведет Вас к площади.

Светлая Печаль. А ты не поверишь...

А ты не поверишь, но ангелы тоже с работы
Приходят под вечер, порою, изрядно устав.
И их утомляют любые мирские заботы -
Попробуй быть бодрым весёлым, весь день отлетав...
А ты не поверишь, но ангелы крылья снимают,
Идут, /ну, наверно, куда?/ прямиком сразу в душ,
Пылинки и грязь аккуратно мочалкой смывают,
Пытаясь /напрасно/ отчистить усталость из душ...
А ты не поверишь, но ангелы, чайник поставив,
Садятся на кухне и, молча, глядят за окно.
И думают - утром проснутся и, крылья расправив,
Пойдут-полетят на работу свою всё равно...
А ты не поверишь, но ангелы плачут ночами,
Припомнив какую-то /детскую? взрослую?/ смерть.
И столько в слезах этих боли, горючей печали,
О том, что помочь не смогли, не успев прилететь..

http://www.stihi.ru/2008/02/13/2151

Ириша Ершова. Мы взрослеем...

Мы взрослеем. Проблемы другие.
Отчего, не могу я понять,
Стали люди, какие-то злые?
То им деньги, то тянут в кровать.

Не важна им душевная сущность,
А тем более, чья-то, но боль.
В наше время простая распутность
Затмевает понятье любовь.

Если встретишь ты счастье простое
Не спеши все бросать, а проверь.
Ведь сейчас, даже что-то святое
Уступает понятью постель.

Ірина Шувалова. Час тече

час тече – ось і речі вже начеб густішають. 
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки. 
твоє місце у нашому ліжку – це ніша, 
де пропали всі дотики, сутінки й родимки. 

час тече – він викручує руки і поручні 
в тих вагонах, які добровільно возили нас, 
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч, 
а по суті – то кожен в окремій бразилії. 

дощ іде, а здається – це падають камені. 
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме? 
ми були симфонічні, тепер більше камерні, 
але нам і цього забагато. ми – атоми. 

ти іди собі – в цьому є драма і правильність, 
непідробна класичність – без тог і сандаліїв. 
я розбилась – але мені так ще не падалось. 
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі. 

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм. 
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе. 
час тече – парапетами, ринвами, площами, 
і з останнього даху зривається в небо.

Олена Савела. Ти пиши

Ти пиши, і колись воно вийде,
Може боком, а може збіркою.
Посміхається Всесвіт сновидам
Крізь велику небесну дірку.
Ти пиши, допоки ще пишеться,
Бо вже мають рукописи тліти.
На гілках паперових колишеться 
Листопадове дідове літо.
Ти пиши, не бери готівкою
За слова до кісток римовані.
Бо не стане вже баба дівкою.
Гуси-лебеді не годовані.
Горобці за сумним віконцем
Розклювали колючу зірку.
Витікає осіннє сонце
Крізь кудлату небесну дірку.