Алла Миколаєнко

***

Це діагноз, це одержимість,

це офіра голодній долі,

це стояння в соннім режимі,

коли пам'ять стерла паролі.

Це діагноз: ніякий лікар

не напише більше «здорова»,

це ховання за мильним ніком,

коли доля насуплює брови.

Це офіра нічним сновидам,

котрі в тінях шукають вловимість,

розбивають кришталь планиди,

щоб наситити одержимість.

***

У місті відьом її ніхто не впізнає:

зав’яжуть очі, закрутять і круто кинуть.

Іти по рейках назустріч сліпому трамваю…

Дітей сховають: видовище – гільйотина!

У місті відьом ніхто не скаже, не змовчить.

Старечі руки мару на люд понаводять,

свічки погаснуть, тонутиме в злосній жовчі

дешеве небо: на нього продано сходи.

У місті відьом підстружать щастя і долю

і спишуть ручку, закрутять і круто кинуть.

Іти по рейках тверезо від алкоголю…

Дешеве небо собі набиває ціну.

SinusoЇda

ти була:
для батьків – чемна донечка,
для сусіда за партою – сонечко,
для попутника в потязі – милою,
для священика – та, що не вірує,
двірнику – загадковою дамою,
для нелюбого – вічною драмою,
одногрупникам – сірою мишкою
із суворим «армійським» вишколом,
для блокнота – ходячою ручкою,
для суперниці – підлою сучкою,
для Коельо – лише читачкою,
для улюблених джинсів – прачкою,
для пухнастої Мурки – причепою,
рідній подушці – просто дурепою,
дітлахам – та, що подвиги звершує,
ще для когось, можливо, – першою,
а для себе – окрилено-вільною,
решті світу, мабуть, божевільною,
у Його біографії – кляксою.
це вже потім ти стала -
так собі.

***

я виросла,
поглянь-но, стала вища
на тебе
й того парубка в трамваї,
на кілька віршів
і на кілька прізвищ,
на дві канапки
і на чашку чаю,
на Моцарта
й весняний вальс Шопена,
на тишу лісу
і на гамір міста…

мені до тебе
чи тобі до мене -
не знаю вже,
кому із нас присісти.

Юлія Соломко. Після болю

Після болю
приходить одужання -
Закодоване щастя без імені…

Біль вмирав
під моїми подушками...

Чорний біль
під подушками
білими…

І щоночі,
немовби на цвинтарі,
Над могилою давнього ворога

Я пригадую
руки "невинного"…

Ті обійми…
І робиться холодно…

Біль вмирає.
Лиш дихає спомином
Ліжко, фото і номер мобільного…

Все проходить…
Міняємось з доларом –
Впав, піднявся,
при курсі стабільному…

Після болю
приходить одужання.
Не вагайтесь, уже перевірено!

Біль вмирав
під моїми подушками…

Чорний біль

Під подушками

білими…

Іван Іванов. Майже плейбой...

майже плейбой пацаватий мерчик
виходиш з маршрутки у синіх кедах
з-під асфальту калюж виповзає вечір
по скроні каштана стікає крейда

учорашнє похмілля вагітне віршем 
уся вулиця смачно сирістю пахне
із книжок тихесенько цідиш вічність
із кишень на землю сиплеться бахмач

Катерина Есманова. Засумувала

Засумувала, взяла папір і давай писати
Бездарність великого світу у якої душа-рвання, маленького кошеняти
Наче зріло хокку а тут знову ода своїм страстям
Про ненавиджу ірода,та Про обожнюю ірода до нестям.

В парках листя-не листя, а суцільне гнилля
Ранком паморозь вкрила під містом самотні поля
Небо сіре, байдужі обличчя і душі їх теж
мій смуток сягає хмар, він не знає меж

Світ шалений з хворого тіла збирає дань
Забагато хочеш, струною випнись да стань
Тривожно, кохане плече починає тремтіти,
Донизу очі і: Рідна, що нам робити?

Думки-терміни психологічних книжок
Хочу море, спокій і безліч піщаних ліжок
Негатив лізе у вікна, дує з щілин
Не слова, не рядки а суцільний гіркий полин.

Розривалась на клапті під ранок, торкалась межі
Без варіантів: мовчи, ні про що не кажи
І з тобою й сама, і натхненна й пуста, та все - гірше
Закохана в осінь, не вміла писати вірші.

Тарас Федюк. Що б ми робили...

обличчя твоє яке ввечері білим було
зранку іще біліше
що ми і власне кому завинили тепло
плечі і вірші

ліктів сліди і ще часом колін
на простирадлах нічних
вуст без розмови
двоє загублених поглядів майже уже нічиїх
одяг зимовий

осуд сусідів і двох контролерів метро
протягу там же
ось доказалася казка шальвари шатро
фініки замші

снігу нічного холодний лишайник і мох
вітру наділи...
що б ми робили якби залишились удвох...
...що ми зробили... 

Ольга Мацо. Скриньки

хлопчику із музикальною зовнішністю
у тебе під сорочкою нечувані мелодії
у тебе замість душі музична скринька
і якщо розстібнути комірець твоєї сорочки
усе стане музикою

дівчинко із поетичною зовнішністю
у тебе під сукнею нечитані вірші
у тебе замість душі поетична скринька
і якщо розв’язати бантик твоєї сукні
усе стане поезією

хлопчику із музичною скринькою замість душі
тримай свої мелодії у секреті
блукай у міжтінні днів
і як тільки зустрінеш дівчинку із поетичною зовнішністю
не розгубися
поклади її на музику

дівчинко із поетичною скринькою замість душі
тримай свої вірші в таємниці
будь уважна до незнайомців
і вчися бачити крізь сорочки
бо коли прийде хлопчик із музикальною зовнішністю
усі скриньки відкриються

ви станете музикою
ви станете поезією
усе стане вами